Історія селища

20-те століття принесло на Західну Україну нові соціальні та політичні віяння. У цілому краї почали створювати військово-спортивні товариства «Січ» і «Сокіл», в яких молоді хлопці вивчали військові справи. До них записувалися всі, хто мав бажання в майбутньому прислужитися Українській державі.

Організатор «Січі» Роман Дашкевич в одній зі своїх статей на сторінках «Народної Волі» підкреслював, що перед І Світовою війною в Галичині діяло 900 гнізд «Сокола» і близько 1000 «Січей». Щойно розпочалися бойові дії, як відразу ж були організовані збройні загони Українських Січових Стрільців, лави яких і поповнили члени молодіжних товариств.

Запис населення до легіонів УСС розпочався вже у серпні 1914 року. Національно свідомі жителі краю створили громадський комітет, який мав проводити агітацію, збирати кошти, білизну і харчі для добровольців. Проведена робота дала свій результат. За кілька днів до Богородчан з’їхалося чимало охочих воювати в лавах УСС. Схожа картина спостерігалася в усій Західній Україні. Проте австрійці, стурбовані таким великим напливом добровольців, не дозволили українцям створювати окремі військові частини, а вирішили сформувати тільки обмежений легіон у складі підрозділів своєї армії.

В ході війни територія Богородчанщини на кілька років стала ареною бойових дій між австрійськими й російськими військами. На боці австрійської армії воювали хорватські й польські легіонери. Згадки про буремні події війни донесли до нас записи на полях Псалтиря (1709), що зберігається в Богородчанській церкві Іоана Богослова. Ось деякі з них:

« 28.10.1914р. була велика битва, як австрійці відперли козаків. Трьох цивільних убили». «29.10.1914р. о 6.00 год. ранку розпочалася велика битва між Похівкою і Богородчанами. Стрільців побито страх». «1915р. 23 лютого запалили австрійські війська Горохолину, бо москалі ховалися поміж хати. Згоріло 2 церкви горішня і середня і більша половина села».

У 1916 році під час брусиловського прориву лінія фронту проходила через села Богородчанщини. Ще досі з того періоду збереглися окопи та дзоти на полях с. Глибівки, де цілий рік тримав оборону хорватський полк. У Богрівці про далекі події  І Світової війни нагадують 9 дотів, збудованих у 1917 році австрійськими солдатами. Завдяки цим укріпленням воякам вдавалося стримувати наступ російської армії генерала Брусилова впродовж майже двох років.

Німим докором минулій епосі і застереженням сучасникам є численні солдатські могили на місцевих цвинтарях та біля церков. Вояків різних національностей, що служили в австрійській армії, поховано в Богородчанах, Богрівці, Міжгір'ї, Глибівці, Старих Богородчанах, Солотвині та Дзвинячі, захоронення російських солдатів збереглися в Луквиці.

Богородчанська земля дала Україні багато славних особистостей, які в різний час жили й працювали тут на благо рідного народу. Так, у Луквиці похований Державний секретар земельних справ в уряді ЗОУНР Михайло Мартинець (1859р,с. Солотвин – 13.06.1919р., с. Луквиця), якого схопили і розстріляли польські вояки, на цвинтарі в Саджаві покояться останки поручника УГА Зеновія -Маркіяна Паука (7-1920р.), у Дзвинячі – члена Головного проводу ОУН, крайового провідника ОУН на західноукраїнських землях, члена Проводу ОУН на південо-західних українських землях Михайла Степаняка (Сергій, Лекса, Дмитро; 24.01.1905-13.03.1967). У селищі Солотвині похований історик-краєзнавець, культурно-громадський діяч Олександр Феданко (1898-1982).

На початку 20-го століття культурно-освітнє життя Богородчанщини було досить занедбане. Інтелігенція перебувала в крайній апаратії та бездіяльності, за вийнятком кількох десятків осіб, які намагалися підняти національну гідність земляків. Серед селян панував австрійський патріотизм як вияв вдячності за скасування панщини. У той же час почалося доволі значне посилення польського гніту.

Члени читалень ім. Качковського, що діяли в багатьох селах, вели промосковську агітацію, притуплюючи в народу національну свідомість. Боротьбу з москофільством повели читальні «Просвіти», які на той час були єдиними українськими культурно-освітніми установами, де збиралася вся передова громадськість. Там можна було почитати книжки і газети, послухати розповіді старожилів, обговорити болючі для громади питання. Станиславську філію «Просвіти» очолював уродженець Солотвина лікар Іван Чмола – згодом один із засновників Української військової організації (УВО) та молодіжної організації «Пласт».

Сакральні споруди римо-католицьких,  німецько-євангелістських, єврейських громад збереглося до нашого часу лише в окремих населених пунктах. Більшість із них пошкоджена під час ІІ Світової війни або зруйнована у середені 20- ст. через недбальство. У Горохолині та Солотвині в задовільному стані збереглася Німецька кірха. В Солотвині залишені – костел і синагога.

Солотвин –місто, яке було центром району, мало близько 3200 мешканців, з яких більш половини становили євреї. Українців нараховувалось 1200 душ. Міщани-українці були переважно рільниками, було теж декілька ремісників та купців. В районі було 5 водних  і один паровий млин, два тартаки, ресторан був у рамках патріотичної родини Шебунчаків, та цегельня в посіданні родини Соболевських. В місті був один лікар-українець Рубель і двоє євреїв: Айсман, Канайріштен, і аптекар Зусман, троє українських адвокатів, двоє суддів, двоє учителів, і ще 3-5 родин українських інтелігентів.

Адміністраційно, так за австрійських, як польських чи радянських часів, Солотвин був судовою округою, тобто осідком району, отже самостійним, адміністраційним центром. Тепер прилучено знову Солотвин до Богородчанського району.

Із книги «Історія сіл і міст Івано-Франківщини»

 

© Copyright 2021 -Солотвинська селищна рада - Всі права захищені
phone-handsetcrossmenu linkedin facebook pinterest youtube rss twitter instagram facebook-blank rss-blank linkedin-blank pinterest youtube twitter instagram